
Я дуже добре пам’ятаю той ранок, коли вирішив, що досить. Стояв перед дзеркалом, дивився на своє відображення і відчував не злість — а втому. Втому від себе, від постійних спроб схуднути, від нескінченних стартів «з понеділка». У стрічці Instagram мені постійно траплялись люди, які худнули на кето. Мінус 7, мінус 10 кілограмів за місяць, фото до і після, впевнені обличчя. Я повірив. Здавалося, що я нарешті знайшов рішення.
Перші дні були майже ейфорією. Я їв бекон, яйця, сир, авокадо, горіхи, вершкове масло і думав: як же це геніально — худнути, не відмовляючись від жирної їжі. Вага пішла швидко. Мінус 4 кілограми за тиждень. Я ходив з відчуттям, що зламав систему, що знайшов секрет, про який інші не знають.
Але через тиждень почав відчувати дивні речі. Зранку було складно піднятись з ліжка. В голові — туман. Настрій — різкий, агресивний, як оголений нерв. Я злився на дрібниці, не міг нормально сконцентруватися, на тренуваннях різко впали робочі ваги. Але я терпів. Бо ж вага продовжувала знижуватись, а значить — «працює».
На третьому тижні я перестав нормально спати. Серце могло калатати серед ночі, з’явились судоми в ногах, сухість у роті, дивне відчуття тривоги, яке неможливо було пояснити. Я ловив себе на думці, що постійно думаю про їжу, але не про те, щоб наїстись — а про те, чого мені не можна.
І пам’ятаю той вечір, який став переломним. Я сидів на кухні, дивився на тарілку з яйцями та жиром і мене накрило. Не фізично — психологічно. Мене лякала думка, що я більше не можу їсти яблуко, рис, гречку, картоплю, хліб. Що тепер все моє життя — це сир, бекон і страх зʼїсти щось «заборонене». Тоді я зрозумів: я не худну — я воюю з собою.
Зрив стався неминуче. Один раз — печиво. Потім хліб. Потім фрукти, макарони, солодке. І найстрашніше — відчуття повної поразки. За два тижні я повернув більшу частину ваги. Але разом з кілограмами повернувся і сором, і злість на себе, і відчуття, що я знову все зіпсував.
Саме тоді я почав по-справжньому розбиратись у темі. Не з блогів, не з мотиваційних роликів, а з досліджень, практики, роботи з нутриціологами. Я побачив просту річ: кето — це не система для життя. Це стрес для гормонів, нервової системи, психіки. Так, вага йде швидко. Але не тому, що ти навчився жити з їжею, а тому що організм виживає в екстремальних умовах.
Сьогодні я худну інакше. Я їм вуглеводи. Я їм фрукти. Я тренуюсь. Я сплю. Я не боюсь їжі. Вага йде повільніше, але стабільно. Без зривів. Без ненависті до себе. Без страху зʼїсти банан чи шматок хліба. І найважливіше — я знаю, що цей шлях не на місяць. Він на все життя.
Тому коли мене зараз питають: «Ти рекомендуєш кето?»
Я відповідаю чесно: ні. Бо я хочу, щоб люди худнули не ціною здоровʼя, нервів і психіки, а ціною розуміння, системи та поваги до свого тіла.





